Сповідь до моря

Це було двадцять восьмого квітня. Мені тоді було всього вісім. Побачивши його, я відчула, що це новий етап. Це був перший будинок постійного проживання у моєму житті. Я пам’ятаю, як побачила обличчя дітей, їх очі – вони були сповнені недовіри, страху, самотності. Важко сказати, чого було більше, мабуть, суміш усього заповнювала їх, а згодом я зрозуміла, що не тільки їх, а “нас”.

Та при першій зустрічі я не подумала про це, адже була щаслива. Чисті коридори, красиві піжами, п’ятиразове харчування – все це було просто казкою. І не вірилося, що я нарешті буду такою, як усі. Того ж року я вперше поїхала на море. Побачивши широкі морські простори, мені перехопило дух.

Та згодом, коли я стала дорослішою, море стало мені місцем для сповіді. Кожної ночі я приходила на берег моря і плакала, розповідаючи йому, як це – бути сиротою при живих батьках. Зараз розумію, що головним моїм слухачем було не море, адже я відчувала щось вище, щось сильніше, – це був Бог. У дитячому будинку нам часто говорили про Нього, про силу молитви та віри. Спочатку мені не вірилося в існування Господа, бо не розуміла – якщо Він так любить нас, то чому ми в дитячих будинку, а не з батьками, чому в нашій країні йде війна і гинуть люди, не розуміла, чому існують хвороби, чому існує біль. Та згодом Він дав мені відповіді на ці питання, я зрозуміла, що Господь цього не хоче, що в нас є право вибору, і часто наш вибір впливає на суспільство, тому страждають й безневинні особи. Та Господь піклується про них – у цьому я переконалась на власному досвіді.

З того часу я завжди молилася до Бога, просячи в нього лише одного: прощення гріхів. Я не просила сім’ї, бо ще не бачила, щоб таких, як я, тоді чотирнадцятирічна, хотіли в сім’ю; чесно кажучи, в нас і маленьких брати не поспішали. Отже, я розуміла: сім’я в мене буде тоді, коли я стану мамою, але до того було ще далеко. Правду кажучи, я навіть собі ніколи не зізнавалася в тому, що дуже хочу знати, як це – бути потрібною та бажаною дитиною в сім’ї.

Як я вже казала, тут у мене було багато друзів, та найближчою мені була дівчина, яка стала для мене добрим порадником, вона вміла підтримати і ніколи не давала сумувати. У неї не було батьків. Деякий час я навіть заздрила їй, адже вона потрапила сюди не через те, що стала непотрібною. Тому тему “сім’я” я ніколи не порушувала в її присутності. Для цієї теми в мене був друг, який понад все на світі хотів познайомитися зі своїм батьком.

Я знаю, що якими близькими ми б не були, нам бракує когось старшого, досвідченого, когось, хто б міг сказати, що ми в цьому світі не одні, і не просто сказати, а допомогти повірити в це. Пам’ятаю, як ми раділи гостям, вони привозили багато солодощів та подарунків, та насправді прагнули ми далеко не цього.

Одного світлого дня до нас приїхала дуже привітна жінка, яка розповіла про проект “Наставництво”. Пані Оля пояснила нам суть цього проекту, я заповнила анкету, хоча так до кінця і не зрозуміла, як цей проект може змінити моє життя.

Це сталося 14 червня – найщасливіший день у моєму житті! Ми приїхали в будинок з відпочинку, я була мокра з ніг до голови, бо їздила з другом на велосипеді під час зливи. На той час я вже передумала щодо наставниці: чомусь усі в нашому будинку були негативно налаштовані щодо цього проекту, їх настрій передався й мені. І от коли я приїхала, п. Оля сказала, що вже може познайомити мене з Нею, на що я їй відповіла, що не хочу наставниці, що я ж виправила свою анкету. А вона наполягала – все ж таки, якщо людина приїхала, то, може, я з нею познайомлюся. Я згодилася. Дуже хвилювалася, бо не знала, хто Вона.

Коли зайшла в приміщення, то перше, що я побачила – це великі зелені очі, очі, наповнені чимось незнайомим, але дуже теплим. Від Неї віяло позитивом, ні, навіть не віяло – це був великий потік позитиву, якого я ніколи не відчувала. Не вірилося, що нарешті Господь послав мені людину, яка не приїде і привезе солодощів, а приїде і поговорить зі мною, і приїде ще раз, і ще раз, людину, з якою я також нарешті можу чимось поділитися, чимось найдорожчим, найтаємнішим. Дивно, але чомусь навіть здалося, що я так само потрібна Їй, як і Вона мені.

Згодом Вона познайомила мене зі своєю сім’єю: двома чарівними дочками та своїм коханим чоловіком (тепер я називаю Її – Мамою, Його – Батьком, а двох чарівних дівчат – Сестрами!) Вони також добре прийняли мене, а з часом навіть полюбили. Дуже часто забирали мене на різні заходи, просто додому. Раніше по мене ніколи ніхто не приходив, а тепер мене забирали настільки часто, що я вже відчувала своїм домом не дитячий будинок, а свою сім’ю. Ця сім’я допомогла мені пережити багато негативу в моєму житті і не зламатися, допомогла здолати навіть саму себе, свій страх та свою лінь!

Ця сім’я – це найнесподіваніше, найпрекрасніше та найсвітліше, що в мене є та було! Дякую Богові, що саме з ними я подолала недовіру, страх та самотність, і тепер я знаю, що таке бути по-справжньому потрібною та бажаною дитиною в сім’ї!

Валерія, 16 років