Наставник, хто це?

Історія наставниці Тетяни і вихованки дитячого будинку Валерії

– У мене з чоловіком є двоє своїх дочок, старшій чотирнадцять, молодшій – сім, я цілий день зайнята на роботі, і про участь в програмі Наставництва над дітьми-сиротами і дітьми, позбавленими батьківського піклування не замислювалася, поки не побачила оголошення в соціальній мережі, – розказує Тетяна. – Оголошення про те, що є така програма, а бажаючих взяти в ній участь запрошують на навчання, я випадково побачила в стрічці новин у Фейсбуці. Спочатку не звернула уваги на цей пост. Але чомусь це оголошення знову і знову потрапляло мені на очі і в цей день, і на наступний. Це було як знак…

Прочитавши текст, Тетяна зв’язалася з координатором проекту і незабаром заповнила анкету для майбутніх наставників. У питаннях не було нічого складного.

– Наприклад, було питання про те, якого віку дитину я хотіла б супроводжувати. Чи має для мене значення, чи то буде дівчинка, чи хлопчик, – згадує Тетяна.

– Потім пройшла тренінги, які проводила координатор проекту з підготовки наставників Комісії у справах родини. Ось на тренінгах, які супроводжувалися рольовими іграми, я і зрозуміла, від чого застерігав мене мій чоловік, який сам провів деякий час в інтернаті. Він намагався донести до мене ту атмосферу, в якій там ростуть діти. Діти, які отримали психологічну травму ще в своїй родині, а потім уже в колективі дітей, які теж отримали аналогічні травми. І весь цей негативний досвід не може не відбиватися на їх поведінці. Чоловік намагався донести до мене, що «інтернатні» діти – не такі, як «домашні». Складно передбачити, як поведе себе вихованець інтернату в тій чи іншій ситуації, але на тренінгу ти можеш хоча б підготуватися до тих ситуацій, які можуть виникнути у тебе при спілкуванні з цією дитиною.

Тетяна каже, що багато складних ситуацій, які виникають у неї, вона вирішує, спираючись на свою інтуїцію і знання, отримані в період навчання. Тренери готували майбутніх наставників до того, що дитина може деякий час не проявляти інтересу до наставника. Чи не зосереджуватися на тому, що говорить дорослий, і навіть просто піти, так би мовити, «на півслові». Реакція такої дитини на звичайнісінькі дії наставника теж може бути дуже несподіваною. Наставник може і не знати, яку саме травму ця дитина пережила в минулому. Про це педагоги інтернату не завжди встигають попередити, а можуть і самі цього не знати, якщо дитина скритна, і, можливо, сама не хоче згадувати про пережите, – ділиться Тетяна.

Якогось універсального шаблону поведінки, що застосовується до будь-якої ситуації з дитиною, не існує. Я зрозуміла, що я не можу всього знати, але можу спробувати здогадатися. Пройшовши навчання, я тепер можу поставити себе на місце дитини і подивитися на себе збоку очима дитини. «Мені пощастило: між мною і підлітком швидко встановилися довірливі відносини».

Чоловік і доньки підтримали рішення Тетяни стати наставником.

Вихованці інтернату, які виявляють бажання мати наставника, теж заповнюють анкету. І потім координатор проекту спільно з психологом інтернату створили пару – наставник Тетяна і вихованка сиротинцю Валерія.

1 червня 2015 роки Тетяна повинна була разом з іншими наставниками, які пройшли навчання, попрямувати в заклад, проте отримала травму в ДТП і змогла приїхати знайомитися з дитиною тільки через два тижні.

– Про дівчинку, яку мені підібрали, виходячи зі збігу наших захоплень і мого потенціалу як наставника, я майже нічого не знала. І тому, звичайно, хвилювалася. Але мені пощастило: Валерія, яка зацікавилася можливістю мати наставника, виявилася дуже відкритою, привітною дитиною – між мною і підлітком швидко встановилися довірливі відносини. Приїжджаючи в сиротинець вже на другу, третю зустріч, я бачила, що вона чекає на мене. А через місяць я попросила дозволу взяти її до себе додому на вихідні.

 Діти Тетяни прив’язалися до Лери, як до сестри. А подружжя, мабуть, як до племінниці.

– У Лери є мама і батько, хоча він не вказаний в її документах, але вона знає, що він живий і проживає в тому ж місті, де вона виховується в інтернаті, – розповідає Тетяна. – Але батьки не виявляють інтересу до долі дитини. Хоча вона відчуває потребу в спілкуванні з ними.

Розуміючи, що не за горами той час, коли дитина вийде зі стін інтернату, Тетяна стала налаштовувати підлітка на вибір професії. Цим питанням Лера цікавилася і сама. Не дивлячись на те, що дівчинка добре навчається і оцінки у неї непогані, наставник розуміла, що вимоги в школі, яку відвідують діти з цього інтернату, швидше за все, нижчі, ніж у звичайній школі. Тому на базі знань із загальноосвітніх дисциплін вступити до вузу Лері буде важко. Але, буваючи на святкових концертах у сиротинці, Тетяна почула, як її вихованка співає. У дівчинки прекрасний голос, вона проявляє великий інтерес до музики, і ми незабаром вирішили, що наступної осені моя старша дочка і Лера будуть поступати в музичне училище, – ділиться Тетяна. – Але у Лери, на жаль, не було навіть азів музичної підготовки. В училище, яке знаходиться в іншому місті, дівчинку після прослуховування охоче взяли на підготовчі курси …

Тепер щоп’ятниці Тетяна після роботи вирушає в двогодинний шлях: спочатку вона їде з Трускавця в Борислав, щоб забрати Леру з дитячого будинку, а потім разом з нею – у музичне училище Дрогобича. Щоб не виснажувати себе і дитину довгою дорогою, наставниця бере дозвіл у адміністрації закладу на те, щоб Лера залишилася у неї вдома на вихідні. Повертається в інтернат Лера ввечері в неділю.

Бачачи, як наполегливо підліток освоює нотну грамоту, сольфеджіо та вокал, викладачі запевнили наставницю, що «все вийде».

– Я теж, знаючи наполегливість і цілеспрямованість моєї дівчинки, сподіваюся, що «все вийде», і Лера спочатку отримає професію хормейстера, а в подальшому вона планує стати артисткою – здатність зробити це у неї є, – розповідає Тетяна, підкреслюючи, що не жалкує про те, що взяла на себе місію наставника. На конференції наставників, яка відбулася у Києві, де були і такі відомі ініціатори впровадження цієї програми, як співавтор книги «Педагогіка травми» Марек Внук і уповноважений з прав дітей при президенті України Микола Кулеба, я переконалася в тому, що працюю в правильному напрямку і роблю потрібну справу. Один з учасників розповів, що бере під свій супровід випускників інтернатів, хоча стикається з такими проблемами, як алкогольна і наркотична залежність, і адаптує їх до самостійного життя. Чоловік чесно зізнався, що йому доводиться нелегко – деяких своїх вихованців йому довелося «витягувати» з поліції, але тим не менш він не має наміру припиняти цю роботу. Сама Лера, яку я супроводжую вже півтора року, стала «головним піар-менеджером» наставництва в своєму закладі: багато дітей, яким вона тепер розповідає про переваги індивідуального спілкування зі старшим другом, написали заяву про те, що хочуть мати наставника і заповнили анкети, – зазначила Тетяна. І зараз в дитячому будинку залишилося буквально кілька хлопців, які ще очікують, поки для них підберуть та підготують наставників.

 

Наставництво для дітей в інтернатах – це шанс для дітей, які не будуть усиновлені, отримати персонального друга, який допоможе змінити життя. Наставник допомагає дитині у вирішенні індивідуальних проблем, соціалізації та адаптації в самостійному житті. Завдяки наставнику дитина відчує себе потрібною, любимою, важливою, особливою, і це дасть їй поштовх  до розвитку. Наставник – це доросла людина, яка хоче і може присвячувати дитині свій час, знання і сили та формує з дитиною емоційно-значущі і стабільні стосунки. Якщо хтось має бажання поділитись з дитиною-сиротою частинкою свого серця – приєднуйтесь до нас.

 

Ольга ТАБАЧНА, координатор проекту

“Наставництво над дітьми-сиротами і дітьми, позбавленими батьківського піклування”

0677270410